Хронологія мого життєвого плетива
Я з тих, хто "хворий" на рукодільний синдром. Підозрюю, що вроджений. З дитинства, я це добре памятаю,
любила щось плутати, вирізати, малювати, придумувати одяг лялькам.
Власне, як і багато дівчаток. Зростала в селі, тому особливих
ресурсів і матеріалів практично не було. Із-за цього зі мною траплялися різні шкоди. Так, саме "траплялись". Наголошую - не я була винна в тому, що в мене не було клаптиків для пошиття одіжки лялькам! І могла я їх
взяти тільки в маминій шафі, де на поличках лежало чимало відрізів
"матеріїї". Серед них були навіть чудні "заморські", блискучі, яскраві. От
вони мені й знадобилися. Я була "здібною" дівчинкою, вміла "рішати"
свої проблеми оперативно й, не довго думаючи, ножицями відпанахала рівну
(як мені здавалося) стрічку шириною сантиметрів з 20. І так з декількох
відрізів. А що хіба, замітиш? Ну було 1,5 метри, залишилось менше, ну
не вистачить на плаття мамі, а хто про те думав? Зате плаття лялькам вийшли
королевські. Залишки тканини я побоялась зберігати в хаті і придумала
геніальний хід. Я їх просто закопала. На городі, у смородині. А що, там
же ніколи не оралося. А про те, що тато з мамою будуть копати навесні в
смородинових кущах і легко знайдуть ту схованку, здогадатися не могла. Бо
мені тоді було тільки шість років...
Я жадала рукодільних знань, я мріяла про те, що ось, зовсім скоро, я
вив'яжу собі шапку чи шарф, чи мамі рукавиці... Але найбільше марила сплести щось своєму рідному брату. Старший на вісім років, він був для
мене і строгим вихователем, і кумиром, та й просто до щему рідною
людиною. Забігаючи наперед, скажу, що я таки йому вив'язала светри, так. Та й ще буду в'язати, обіцяю, Вітю.
Я старалась
не прогавити ті моменти, коли можна було десь у когось навчитись
тримати спиці в руках. Тобто, крім тих дорослих, хто мав тоді
бажання, час і можливості, і хто мені щось показував, розказував,
вкладав у мої невмілі пальчики спиці, іншої альтернативи не було. Мама
моя вміла в'язати тільки гачком, та й не одяг, а різні підузорники,
мережива для рушників. Я ці вироби вважала непотрібними і
гачок не любила...
Низенько вклоняюсь своїй хрещеній, яка вміла і шити, і вязати. Вона
була першою для мене вчителькою рукоділля. Це вона дала мені кілька
маленьких уроків в'язання, це від неї я отримала "царський" подарунок -
декілька клубочків колись уже десь використаної пряжі й спиці. Спиці були саморобні, причому
шкарпетні, числом пять штук. Вони несамовито кололися, бо були дуже
тоненькі, а що там ті дитячі пальчики. Але я на це не звертала уваги!
Мені було боляче, безперечно, але ж я в'язала! Я попросила батьків купити
мені якісь нормальні нитки, і мені з бахмацького магазину привезли моток
"дарничанки"! О, що це були за нитки розказати неможливо, якщо хто пам'ятає. Товсті,
синтетичні, вони аж рипіли у мене в тоненьких моїх спицях. Майбутній
шарф був під загрозою. Мама розкритикувала роботу, і я засумувала.
Тоді мені було 8 років...
Моя чорна смуга закінчилась, якщо не помиляюсь, у 6-му класі. На уроках праці під
наглядом вчительки я зв'язала свою першу справжню кофту із справжньої шерстяної
пряжі. Темно-зеленого кольору, на гудзиках, довгеньку, з поясочком. Тепер такий виріб називається кардиганом. І я була на сьомому небі! Я носила його в школу і була страшенно задоволена собою, а ще горда, бо більше ніхто з дівчат такого не зробив (мабуть, і не збирався). Низенький уклін Вам, Валентино Миколаївно, і сердечне дякую! Ця робота була першою, а значить, найкращою, найяскравішою і найнезабутнішою... (далі буде)
