Хронологія мого життєвого плетива (продовження)
Великий
класик сказав, “нам не дано предугадать”,
і це абсолютно вірно — ми не здібні
бачити майбутнє, ні далеке, ні найближче.
Чи думала я, змалку куйовдячи нитки
спицями чи шарпаючи великими кравецькими
ножицями ляльці “мєхове” пальто, що
ці заняття таки стабільно ввійдуть у
моє життя? Тоді ні, не думала. Але от у
більш свідомому віці щось таки
метикувала. Книжки купляла зі схемами
візерунків, журнали і пояснювала це
собі словами “колись пригодиться”. І
знаєте, дійсно, пригодилось!..
Але
це буде згодом. А поки що я ходила в 6 чи
7 клас, точно не памятаю. Всі ми тоді
були (особливо хто відмінник) дуже
правильні в плані “комуністичного
воспітанія”. Тобто всі ці статуси
ієрархічеської драбини школярів —
жовтеня-піонер-комсомолець — ми зі
страшною гордістю носили й намагалися
бути схожими на тодішніх ідеалів. Я,
наприклад, хотіла бути схожою на Зою
Космодем'янську.
Так-так. Тобто бути такою ж цілеспрямованою
й незламною, як у книжці писалося.
І от організувався у
нас у школі музей Леніна. Якась була
його річниця — 110 років чи то смерті, чи
народження, то мені вже не цікаво. Нас
просили в музей зробити щось своїми
руками. Я думала довго і напружено. І я
придумала вишити хрестиком портрет
Леніна. Матінко рідна! Без схем, без
канви, без високоякісного муліне! Я на
кусок грубого, небіленого полотна через
кальку перевела портрет із якогось
журналу і за декілька вечорів у мене
все вийшло! Мій “експонат” зайняв своє
місце в музеї, і я, будучи там ще й
екскурсоводом, часто потай милувалася
своїм рукотворним “шедевром”. Ех, зараз
би побачити ту ганчірочку, так цікаво!
Хоча згадувати ту історію мені не зовсім
хочеться, признаюся вам відверто...
Подальші
мої роки були спокійними в плані
рукоділля, тоді я намагалася вчитися,
потім закінчувала школу, потім продовжувала
вчитися дальше, уже в Харкові. Потім я
вийшла заміж. Заміжня студентка, скажу
я вам, зовсім не те, що студентка-холостячка.
Ті дівчата що — ніякої до них довіри. А
я — уже ж як господиня, і мене замість
пари можна й на базар послати по сметану
домашню, наприклад. Жіночки-викладачі
частенько використовували мене в таких
цілях. А мені того й треба! І якось
зв'язала я
собі спицями гарний
червоний светрик. Там такий шикарний
мікс узорів,
коротше — красивий. Наша куратор негайно
попросила звязати і їй теплий джемпер,
дала мені нитки і журнал з моделлю. І
додала: “Можеш на пари взагалі не ходить,
поки не закінчиш”. Уявляєте? І чи ж я
поспішала? Та таке! Я неспішно, аккуратно,
непоквапом тижнів так за два з половиною
виконала своє перше в житті замовлення.
Перше замовлення! Авжеж, я переймалася,
боялась за абсолютної відсутності
такого досвіду, напартачить чи з розміром
не вгадати. Але Господь таки мені допоміг,
і робота моя вдалася на славу. Лідії
Петрівні сподобалося, і вона частенько
вдягала цей теплий і затишний пуловерчик
на заняття.
Плавно-поступово я збільшувала список
сплетених речей — собі, чоловіку, мамі
кофту (синю, красиву!), брату(!), племінникам
і навіть свекрусі. Я не полюбила (і тепер
не люблю!) в'язати
маленькі
речі —
шапки, шарфи, а особливо
шкарпетки й рукавиці. Мені ті тоненькі,
найперші спиці, мабуть назавжди відбили
охоту брати їх в руки.
Але,
коли родилася донечка, я з великою
радістю плела й шапочки, й шкарпеточки,
й пінеточки, і, звісно, жилеточки й
кофтинки! Дещо з тих речей і зараз
збереглося, онучка може вдягати.
Коли
мені було за 40, я якось уривчасно-надмірно
стала займатися рукоділлям. Наприклад,
“запой” у мене починався з приходом
перших холодів, і до лютого місяця я, не
відриваючись, безперервно в'язала.
За такий строк з-під моїх рук виходило
“на-гора” 10-11 дорослих светрів, полуверів,
кардиганів. Мабуть, скажете, жах! Але я
того жаху якось не помічала. Приходила
весна, і я спиці ховала до осені...
Одного літа я взяла в руки канву,
вишивальну голку, прошерстила інтернет
на предмет потрібних схем і засіла за
вишивку хрестиком. П'ять
років я, як навіжена, сліпла над канвою.
Більше восьми десятків картин в активі.
Кожну вишивку оформляла в рамку, деякі
здавала в багетну майстерню. Мені повезло
в тім, що всі мої друзі-знайомі любили
таке мистецтво, і в мене ніколи не боліла
голова щодо вибору подарунку. За ці роки
мої спиці мало не заржавіли, вони тихо
подзенькували в коробці й дивувалися
з того, чого це я до них охолола. Так, за
5 років я нічого не зв'язала, тільки
інтер'єр
нашого дому і квартир моїх друзів став
набагато вишуканішим.
А
потім сталося те, що круто змінило моє
життя... (далі буде)