Хронологія мого життєвого плетива (продовження)






           Великий класик сказав, “нам не дано предугадать”, і це абсолютно вірно — ми не здібні бачити майбутнє, ні далеке, ні найближче. Чи думала я, змалку куйовдячи нитки спицями чи шарпаючи великими кравецькими ножицями ляльці “мєхове” пальто, що ці заняття таки стабільно ввійдуть у моє життя? Тоді ні, не думала. Але от у більш свідомому віці щось таки метикувала. Книжки купляла зі схемами візерунків, журнали і пояснювала це собі словами “колись пригодиться”. І знаєте, дійсно, пригодилось!..
            Але це буде згодом. А поки що я ходила в 6 чи 7 клас, точно не памятаю. Всі ми тоді були (особливо хто відмінник) дуже правильні в плані “комуністичного воспітанія”. Тобто всі ці статуси ієрархічеської драбини школярів — жовтеня-піонер-комсомолець — ми зі страшною гордістю носили й намагалися бути схожими на тодішніх ідеалів. Я, наприклад, хотіла бути схожою на Зою Космодем'янську. Так-так. Тобто бути такою ж цілеспрямованою й незламною, як у книжці писалося.   
        І от організувався у нас у школі музей Леніна. Якась була його річниця — 110 років чи то смерті, чи народження, то мені вже не цікаво. Нас просили в музей зробити щось своїми руками. Я думала довго і напружено. І я придумала вишити хрестиком портрет Леніна. Матінко рідна! Без схем, без канви, без високоякісного муліне! Я на кусок грубого, небіленого полотна через кальку перевела портрет із якогось журналу і за декілька вечорів у мене все вийшло! Мій “експонат” зайняв своє місце в музеї, і я, будучи там ще й екскурсоводом, часто потай милувалася своїм рукотворним “шедевром”. Ех, зараз би побачити ту ганчірочку, так цікаво! Хоча згадувати ту історію мені не зовсім хочеться, признаюся вам відверто...
        Подальші мої роки були спокійними в плані рукоділля, тоді я намагалася вчитися, потім закінчувала школу, потім продовжувала вчитися дальше, уже в Харкові. Потім я вийшла заміж. Заміжня студентка, скажу я вам, зовсім не те, що студентка-холостячка. Ті дівчата що — ніякої до них довіри. А я — уже ж як господиня, і мене замість пари можна й на базар послати по сметану домашню, наприклад. Жіночки-викладачі частенько використовували мене в таких цілях. А мені того й треба! І якось зв'язала я собі спицями гарний червоний светрик. Там такий шикарний мікс узорів, коротше — красивий. Наша куратор негайно попросила звязати і їй теплий джемпер, дала мені нитки і журнал з моделлю. І додала: “Можеш на пари взагалі не ходить, поки не закінчиш”. Уявляєте? І чи ж я поспішала? Та таке! Я неспішно, аккуратно, непоквапом тижнів так за два з половиною виконала своє перше в житті замовлення. Перше замовлення! Авжеж, я переймалася, боялась за абсолютної відсутності такого досвіду, напартачить чи з розміром не вгадати. Але Господь таки мені допоміг, і робота моя вдалася на славу. Лідії Петрівні сподобалося, і вона частенько вдягала цей теплий і затишний пуловерчик на заняття.
             Плавно-поступово я збільшувала список сплетених речей — собі, чоловіку, мамі кофту (синю, красиву!), брату(!), племінникам і навіть свекрусі. Я не полюбила (і тепер не люблю!) в'язати маленькі речі — шапки, шарфи, а особливо шкарпетки й рукавиці. Мені ті тоненькі, найперші спиці, мабуть назавжди відбили охоту брати їх в руки.
Але, коли родилася донечка, я з великою радістю плела й шапочки, й шкарпеточки, й пінеточки, і, звісно, жилеточки й кофтинки! Дещо з тих речей і зараз збереглося, онучка може вдягати.
         Коли мені було за 40, я якось уривчасно-надмірно стала займатися рукоділлям. Наприклад, “запой” у мене починався з приходом перших холодів, і до лютого місяця я, не відриваючись, безперервно в'язала. За такий строк з-під моїх рук виходило “на-гора” 10-11 дорослих светрів, полуверів, кардиганів. Мабуть, скажете, жах! Але я того жаху якось не помічала. Приходила весна, і я спиці ховала до осені...
          Одного літа я взяла в руки канву, вишивальну голку, прошерстила інтернет на предмет потрібних схем і засіла за вишивку хрестиком. П'ять років я, як навіжена, сліпла над канвою. Більше восьми десятків картин в активі. Кожну вишивку оформляла в рамку, деякі здавала в багетну майстерню. Мені повезло в тім, що всі мої друзі-знайомі любили таке мистецтво, і в мене ніколи не боліла голова щодо вибору подарунку. За ці роки мої спиці мало не заржавіли, вони тихо подзенькували в коробці й дивувалися з того, чого це я до них охолола. Так, за 5 років я нічого не зв'язала, тільки інтер'єр нашого дому і квартир моїх друзів став набагато вишуканішим.
              А потім сталося те, що круто змінило моє життя... (далі буде)